білозір

Оксана Билозир

«В самых страшных снах не могла представить, что буду спасать пленных на Донбассе …»

С началом войны на Востоке Оксана Владимировна долгое время не выступала ( «Душа кровоточила, — признается, — не до пения и танцев было …»), зато, изменив каблуки и сценические костюмы на камуфляж и берцы, активно занялась волонтерской деятельностью.

Її називають берегинею та душею української пісні. І хоча представляти широкому загалу  Оксану Білозір — народну артистку України, народного депутата України чотирьох скликань, екс-міністра культури, магістра зовнішньої політики та дипломатії, волонтерку (цей список можна продовжувати й продовжувати!) — нема потреби, сама співачка визнає лише один “титул”, співзвучний із її найбільш знаковою  піснею, — “Україночка”. Бо вона й справді Українка — на відміну від багатьох інших, які називають себе українськими артистами лише тому, що в їхньому репертуарі є українські пісні. Проймаючись усіма  болями й проблемами Батьківщини, вона робить усе можливе, аби їх поменшало. Із початком війни на Сході Оксана Володимирівна тривалий час не виступала (“Душа кривавила, — зізнається, — не до співів і танців було…”), зате, змінивши підбори і сценічні костюми на камуфляж та берці, активно зайнялася волонтерською діяльністю та допомагала визволяти полонених на Донбасі. У співпраці з Антитерористичним центром СБУ щодо звільнення заручників Оксана Білозір допомогла звільнити з полону понад триста наших воїнів, а згодом своєю творчістю підтримувала бойовий дух наших бійців у зоні АТО… “Крізь своє серце я пропустила цей невимовний біль”, — каже Оксана Володимирівна. За останніх три роки в її репертуарі з’явилися особливі пісні — пронизлива “Чорна квітка”, присвячена вдовам, чоловіки яких загинули на Донбасі, щемливо-зворушлива “Не заробляйте на війні”, по-новому зазвучали “Кленовий вогонь” та “Молитва”… Уже за кілька днів почути їх зможуть і тернополяни:  7 травня Оксана Білозір співатиме у “Березолі”.  А напередодні концерту – ексклюзивне інтерв’ю для “НОВОЇ…”

 — Пані Оксано, хоча, дивлячись на вас, у це аж ніяк не віриться, проте торік ви відзначили 40 років своєї творчої діяльності…   

— Це були 40 років боротьби за своє місце в українській культурі, європейському і світовому контенті. Достатній термін, аби зрозуміти, чи своєю справою я займалася, чи вибрала правильні цілі і чи добилася бажаних результатів…  Я усі ці роки “виборювала” українську пісню і цим самим — українську державу, творила  український культурний простір.  За усі ці сорок “співочих” років я жодного разу не заспівала російською!   При тому, що разом із такими ж “ортодоксальними” виконавцями, які співали винятково українською, вважалася артистом  нібито другої категорії.  Мені завжди вказували моє місце, натякали чи й прямо казали: “Співай російською – будеш зіркою”. Але російською у нас було (і нині є) кому співати, тому я вибрала свій шлях. І на підтвердження того, що він правильний, були знакові моменти, знакові пісні, як-от  “Україночка”. Там же, якщо вслухатися, просто-таки пророчі слова, які й нині актуальні, як ніколи. Це я про “не одні хани у полон мене брали, били-убивали, на чужину гнали… А я не скорилася, із сльози відродилася…” Бо ми таки не скоримося і відродимося!

А пісня “Молитва”, яка напередодні референдуму 1 грудня 1991 року зазвучала на українському радіо? Уже згодом під час концертів сотні людей зізнавалися мені,  що саме ця пісня у моєму виконанні переконала їх зробити вибір на користь незалежної України… Я завжди кажу:  співак може зробити те, про що політик тільки мріє…

— Скоро буде рік, як ви, вчетверте ставши народним депутатом, повернулися у велику політику…

— А я з неї не виходила, адже політика – це і громадські ініціативи, і моя волонтерська робота. Зрештою, я вважаю, що кожен, хто творить український культурний простір, і є найдалекогляднішими, найгуманнішими політиками для своєї держави. Я знаю і те, яким непопулярним у народі є нині наш парламент – до цього доклали “зусиль” чимало депутатів,  проте розумію, що повинні бути люди, які б просто “закатували рукава” і бралися до роботи…

Оксана Білозір з українськими бійцями.

— Із волонтерством для АТО та допомогою у визволенні полонених, я так розумію, та ж історія: ви теж просто закатали рукава і взялися до роботи, розуміючи, що це треба зробити…

— Я не шукала такої нагоди — миротворча робота сама мене знайшла у непростий для України час. Запропонували мою кандидатуру як публічної та відомої особи для перемовин у звільненні заручників, і я, розуміючи, що можу реально чимсь допомогти, погодилася… Я знаю, як важливо бути поруч там, де важко. Я ж свого часу двічі побувала в Афганістані, коли там точилася війна. Так, я — учасник бойових дій в Афганістані, нагороджена чотирма медалями. “Бойове хрещення” пройшла ще в  далекі радянські часи, коли піснею підтримувала дух молодих воїнів, не знаючи, що за кілька десятиліть мені доведеться витягати з полону і повертати додому їхніх синів…

Я не з розповідей чи з кіно знала насправді, що таке війна, але не могла припустити, що така війна, і то набагато жорстокіша, гібридна, може бути в Україні, навіть у найстрашніших снах не могла уявити, що рятуватиму полонених на Донбасі… Я займалася пошуком наших військовополонених і процесом переговорів. Моя присутність на перемовинах була як гарантія їх мирного вирішення. Бо коли з обох боків присутні до ста людей із автоматами, статися може будь-що… Коли я приїжджала, не було ніяких провокацій.

— Не було — чисто по-людськи — страшно?

— Мене часто запитували, чи не було страшно, та й узагалі, чи жіноча це справа — бути на війні. Кажу, що жіноча, — тому що хтось має лікувати рани, хтось має тамувати біль, хтось має допомагати вийти на волю…  А щодо того, чи не страшно, — ми всі під Богом ходимо, Йому дякую, що вберіг… Та й як можна було боятися за себе, коли вивозиш пораненого-покаліченого хлопця (а обміном полонених ми почали займатися у липні 2014-го, у розпал найкривавіших боїв), а у нього ж іще навіть вусів немає — тільки пушок… Боялася тільки, що не довеземо… Тому, як би не було страшно, знала, що треба їхати, бо твоя присутність — мотивація для людей, які опинилися в таких складних умовах. Мотивація вижити. Знак, що не страшно. Доказ, що їх розуміють і  підтримують… Сьогодні ми всі на війні і ми всі воїни, незалежно від того, що робимо і де перебуваємо.

— Ви — митець, який має чітку громадянську позицію, а як ставитеся до “голубєй міра внє палітіки”,  які регулярно виступають у Росії?  

— Я не можу коментувати їхню позицію. Це — їхній вибір, і вони з ним будуть жити. За кожен вчинок кожна людина відповідає сама. Чи має бути мистецтво поза політикою? Давайте говорити не про мистецтво, а культуру. Культура — це рівень інтелекту, це мораль, і,  як би пафосно це не звучало, Бог усе бачить і з кожного з нас спитає…

— В української пісні нині — особлива роль, навіть місія…  Але й відповідальність українських артистів теж дуже висока…

— Українці не співали, бо була зранена душа. Зцілюється душа — з новою силою звучить пісня… Власне, це і бачимо нині: формування нової потужної хвилі української музики. Прикро тільки, що в Україні ще немає відповідної індустрії, спеціальних засобів масової інформації, які б це все ретранслювали.

Війна в культурному просторі триває вже давно, адже російська попса завжди намагалася витіснити творчість інших народів. Нині всі українські телевізійні музичні канали перебувають у приватних руках. І, на жаль, там не завжди розуміють, як треба працювати в умовах російської воєнної агресії проти України.  Тематика музичних каналів сильно фільтрується, адже там засіло потужне політичне лобі, яке працює проти України, проти відродження її культури та нації.  Але українська культура — це те, що єднає нас всіх… Це той місток від душі до душі, який я і прагну побудувати…

Автор: , газета «НОВА»

custom essay writing service writing college essays custom essay service buy an essay research paper writer buy an essay college paper write my paper for me cheap essay writing case study help do my essay buy research papers writing a case study college essay writer essay writer help professional writing college essay writers