луценко

Якщо вірити в гірший сценарій, то який тоді сенс вірити в демократію?

Тези виступу Юрія Луценка на круглому столі «Зміни до Конституції і Мінські угоди» в Інституті Горшеніна

1.Де народилася теза змін до Конституції? У мене особисто вона народилася ще в ув’язненні, де я зрозумів, що змінювати треба не лише персоналії, а й систему. На Майдані, де були всі тут присутні, ця теза також стала домінуючою: вечорами, гріючись біля вогнищ, люди говорили саме про зміну системи влади. Тому не варто говорити і вважати, що тема конституційних змін народилася за межами України. Ні, ця тема народилася в серцях українців і за неї люди вийшли на Майдан.

Відтак завдання політиків – змінити систему влади.

Чи потрібно змінювати систему влади? Так, потрібно. Інакше не було би революції. Революція – це ознака того, що стара система не сприймається людьми.

Хто має її змінювати? Ті, кого найняли люди – депутати. Я категорично проти того, щоб депутати перекладали цей обов’язок на виборців.

Виборці свою роботу зробили. Вони зробили революцію дуже важкою ціною, вони вибрали всі види влади і тепер чекають від неї виконання своїх функцій. До функцій депутатів входять, в тому числі, і прийняття змін до Конституції.

Що потрібно змінити в Конституції в першу чергу?

Зараз найголовніше – віддати владу до низів, до органів місцевого самоврядування. Те, що ми називаємо децентралізацією, є ключовим методом заспокоєння України, детоталітаризацією України. Фактично УРСР під жовто-блакитним прапором помре тільки тоді, коли децентралізація завершиться.

Далі йде судова реформа.

І вже потім те, з чого всі починали всі роки незалежності – перерозподіл влади в трикутнику Президент – Верховна Рада – Кабінет Міністрів.

Цього разу позиція президента та його політичної сили полягає в тому, перерозподіл влади у цьому трикутнику буде третьою хвилею конституційних змін.

Ось ці три напрямки – децентралізація – судова реформа – владний трикутник, ми маємо змінити глобально.

Чи звершиться на цьому процес? Можна бути романтиком, ідеалістом і вважати: так.

Але я вважаю, що після цього, через деякий час, потрібно прийняти повноцінно нову Конституцію з урахуванням усіх змін. Треба імплементувати першу, другу, третю хвилю змін, а потім, проживши з ними певний час, прийняти повністю новий текст Основного закону. Я вважаю, що латання Конституції є перехідним процесом до повністю нового, модерного європейського українського устрою.

Зробити цей процес одразу, одномоментно – неможливо. Мабуть, усі пам’ятають біг-борди про ідеальну країну, народну конституції та інші політичні піар-акції. Проте написати в академічних інститутах ідеальну Конституцію неможливо. Це пробували і не раз, але це не вдається. «Практика – критерій істини», – казав нині не модний бородатий класик Карл Маркс. Треба спочатку змінити Конституцію, випробувати її на практиці і остаточно прийняти, ймовірно на всенародному референдумі, новий глобальний Основний закон.

Але це не зараз. І не через Закон про референдум, який є глибоко антиконституційним, як і все, що робив раніше пан Медведчук.

Є ще проблема підходів до конституційних процесів. Часто він академічний. Але за академічними аудиторіями є ще життя. Я сповідую реалізм, а не тільки академізм. Реалізм полягає в тому, що перехідний закон про особливості самоврядування на певних українських територіях, який був прийнятий попереднім складом Верховної Ради, діятиме ще два роки. Це факт. Інакше цю дискусію ми могли б вести в Донецьку чи Луганську. Але зараз ми туди поїхати не можемо, бо там особлива ситуація.

У нас сьогодні є два варіанти: або написати чудову проукраїнську Конституцію і побудувати стіну на нинішній лінії розмежування, або відновити територіальну цілісність України, а значить – врахувати особливість ситуації на тимчасово окупованих територіях Донбасу і Криму з тим, щоб їх повернути.

У мене є відповідь на те, як зробити «апендикс» 18 статті нинішніх конституційних змін не загрожував у майбутньому унітарності країни.

Хтось розуміє, що ми вводимо Конституцію, яка вступить в дію через два роки, а Закон про особливий порядок самоврядування на Донбасі саме через ці два роки втрачає свою чинність? Невже цього хтось не бачить? Невже хтось не розуміє, що насправді ніякого особливого порядку жодного дня не діятиме, бо Конституція введеться в той день, коли цей закон зупиниться?

Кажуть, залишиться в Конституції запис про закон і може колись буде така погана Верховна Рада, яка скористається ним і встановить якийсь статус, що становитиме загрозу для національної єдності. Приміром, надасть Донбасу право вето на зовнішню політику.

Фобії виходять через невіру в нашу систему. Я також майже не довіряю нашому Конституційному суду. Але до повноважень органів місцевого самоврядування не відноситься ні зовнішня політика, ні поліція, ні суди. І елементарне подання до Конституційного суду вирішує цю проблему. Чесно кажучи, я здивований, що такого подання досі не існує. Бо очевидно, що таки порядок суперечить Конституції.

Нам потрібні конституційні реформи чи піар?

З моєї точки зору, конституційний процес втрачає шанси бути закінченим. Ми можемо ще поламати списи навколо децентралізації з прив’язаними до них штучно перехідними положеннями.

Щодо страхів. Песимісти завжди чогось бояться, тому життя належить оптимістам. Якщо вірити в гірший сценарій, то який тоді сенс вірити в демократію? І якщо завбачати, що наступні парламенти будуть набагато гіршими за сьогоднішній, то тоді немає сенсу ухвалювати будь-які закони.

2. Тут було сказано, що конфлікт на сході народився виключно в Росії, але це і так, і ні. Правдиво буде: не тільки в Росії. Давайте визнаємо, що на Донбасі через вмивання рук столицею було створено поживне середовище для сепаратизму. За даними наших військових, на Донбасі нині 8,5 тисячі російських окупаційних військ і 42 тисячі сепаратистів, розбавлених бурятськими і якутськими «добровольцями». Там існує поживне середовище ненависті до своєї країни. Але з цими людьми також треба працювати.

Давайте глянемо на Україну з точки зору історичної перспективи. У 1991 році Україна була лише на Галичині. Десь близько 2000-го року ця хвиля докотилася до Києва. У 2004 році вона докотилася до Полтави, Вінниці і зупинилася на кордоні Дніпропетровщини. Лише зараз – внаслідок безумних дій Путіна, через страшну ціну, яку ми платимо за повертання колеса історії – ця хвиля вже в Дніпропетровську, Одесі і почасти в Харкові.

Але і в Харкові, і в Донецьку, і в Луганську нам потрібно ще працювати і працювати.

Тому казати, що там «не особлива ситуація» не можна. Проте не бачу в тому трагедії і підтримую Ярослава Грицака, за словами якого наша сила в різності. Не треба лякати себе, що ми різні і це начебто може розвалити державу. Як фізик скажу, що струм тече тільки тоді, коли є різні потенціали.

Тому я за децентралізацію як нову філософію виживання на полігоні між трьома імперіями.

Так, є сумніви щодо «особливого самоврядування». Але закінчувати цей процес, викладати цю карту ми можемо лише тоді, коли буде повністю припинено вогонь, передано полонених і заручників, виведено російські війська і найманців, місцеві сепаратисти складуть зброю. У цьому випадку ми зможемо покласти цю карту під назвою конституційна реформа.

3. Щодо подальших перспектив розвитку ситуації на Донбасі. У мене склалося враження, що просування може бути в питанні контролю за українським кордоном на Донбасі миротворчим контингентом ОБСЄ за виключенням країн-членів НАТО і країн-сусідів. Окремо пропонується поліцейська міжнародна місія, за зразком тієї, яка мала місце в Косово.

З моєї точки зору, лише в такий спосіб можна ефективно проконтролювати виведення російських військ і техніки, складення зброї. Більше того, тільки в таких умовах українська влада в Донецьку й Луганську зможе стати владою.

ОБСЄ не заперечує, аби біженці проголосували за нинішнім місцем свого проживання. Тобто прямо зараз можна обрати склад місцевих рад для окупованих територій, однак потрапити новій владі на місце роботи буде, скажемо так, проблематично. І надто небезпечно.

От хто поїде в, приміром, Горлівку депутатом, якщо її вулицями ходять люди, які хочуть тебе вбити?

Таким чином, до місцевих виборів на окупованих територіях має бути усунуто двовладдя. Влада автоматників має бути прибрана, і тільки після цього можна запускати демократичні механізми. Інакше це не запрацює.

Саме тому ініціатива запрошення іноземного контингенту може залагодити це питання. Альтернатива їй лише стіна, або військова операція. Однак перша альтернатива буде прецедентом відмови від частини власної території, навіть якщо назвати її «тимчасово окупованою». Друга альтернатива призведе до колосальних жертв, які важко уявити.

Заради сценарію міжнародного контингенту Україна має консолідуватися, бо насправді ніхто у світі не хоче ризикувати життям. Тому нашому політикуму важливо консолідуватися в такому мирному відновленні територіальної цілісності.

І насправді найважчим буде не як реінтегрувати територію, а реінтегрувати людей.

4. Ми всі розуміємо, що головними нашими союзниками у війні з Росією є міжнародні санкції і низькі ціни на нафту. У таких умовах Кремль опікується не Донбасом, а покірністю власного населення. Для того, що піти на якісь поступки Україні, йому спочатку треба перезомбувати власне населення, і лише потім озвучити план. Сподіваюсь, що міжнародний контингент стане прийнятним і для Росії.

Ми ніколи не погодимося на будь-які форми самоуправління на Донбасі не маючи контролю за кордоном. Для мене як політика є неможливим голосувати за вибори на Донбасі без контролю над кордоном і складення зброї сепаратистами.

Але для Кремля передача українським військовим контролю за кордоном буде однозначною поразкою. Тому міжнародний контингент із українськими прикордонниками є своєрідним прийнятним компромісом. І тоді не вибори, а на чітко визначений час запровадження військово-цивільних адміністрацій.

5. Активний початок реформ залежить від кількох факторів. Прем’єр-міністр має знайти в собі сили працювати з різною командою. Не зі зручною персонально для нього, а з різною. Ми зацікавлені в збереженні чинного прем’єра з новим урядом і – головне – з новими методами роботи уряду. А депутати мають бути спокійними щодо того, що попереду найближчим часом у них немає політичної кампанії. Тоді вони приймають відповідальні рішення.