білозір

Оксана Білозір

«У найстрашніших снах не могла уявити, що рятуватиму полонених на Донбасі…»

Із початком війни на Сході Оксана Володимирівна тривалий час не виступала (“Душа кривавила, — зізнається, — не до співів і танців було…”), зате, змінивши підбори і сценічні костюми на камуфляж та берці, активно зайнялася волонтерською діяльністю.

Її називають берегинею та душею української пісні. І хоча представляти широкому загалу  Оксану Білозір — народну артистку України, народного депутата України чотирьох скликань, екс-міністра культури, магістра зовнішньої політики та дипломатії, волонтерку (цей список можна продовжувати й продовжувати!) — нема потреби, сама співачка визнає лише один “титул”, співзвучний із її найбільш знаковою  піснею, — “Україночка”. Бо вона й справді Українка — на відміну від багатьох інших, які називають себе українськими артистами лише тому, що в їхньому репертуарі є українські пісні. Проймаючись усіма  болями й проблемами Батьківщини, вона робить усе можливе, аби їх поменшало. Із початком війни на Сході Оксана Володимирівна тривалий час не виступала (“Душа кривавила, — зізнається, — не до співів і танців було…”), зате, змінивши підбори і сценічні костюми на камуфляж та берці, активно зайнялася волонтерською діяльністю та допомагала визволяти полонених на Донбасі. У співпраці з Антитерористичним центром СБУ щодо звільнення заручників Оксана Білозір допомогла звільнити з полону понад триста наших воїнів, а згодом своєю творчістю підтримувала бойовий дух наших бійців у зоні АТО… “Крізь своє серце я пропустила цей невимовний біль”, — каже Оксана Володимирівна. За останніх три роки в її репертуарі з’явилися особливі пісні — пронизлива “Чорна квітка”, присвячена вдовам, чоловіки яких загинули на Донбасі, щемливо-зворушлива “Не заробляйте на війні”, по-новому зазвучали “Кленовий вогонь” та “Молитва”… Уже за кілька днів почути їх зможуть і тернополяни:  7 травня Оксана Білозір співатиме у “Березолі”.  А напередодні концерту – ексклюзивне інтерв’ю для “НОВОЇ…”

 — Пані Оксано, хоча, дивлячись на вас, у це аж ніяк не віриться, проте торік ви відзначили 40 років своєї творчої діяльності…   

— Це були 40 років боротьби за своє місце в українській культурі, європейському і світовому контенті. Достатній термін, аби зрозуміти, чи своєю справою я займалася, чи вибрала правильні цілі і чи добилася бажаних результатів…  Я усі ці роки “виборювала” українську пісню і цим самим — українську державу, творила  український культурний простір.  За усі ці сорок “співочих” років я жодного разу не заспівала російською!   При тому, що разом із такими ж “ортодоксальними” виконавцями, які співали винятково українською, вважалася артистом  нібито другої категорії.  Мені завжди вказували моє місце, натякали чи й прямо казали: “Співай російською – будеш зіркою”. Але російською у нас було (і нині є) кому співати, тому я вибрала свій шлях. І на підтвердження того, що він правильний, були знакові моменти, знакові пісні, як-от  “Україночка”. Там же, якщо вслухатися, просто-таки пророчі слова, які й нині актуальні, як ніколи. Це я про “не одні хани у полон мене брали, били-убивали, на чужину гнали… А я не скорилася, із сльози відродилася…” Бо ми таки не скоримося і відродимося!

А пісня “Молитва”, яка напередодні референдуму 1 грудня 1991 року зазвучала на українському радіо? Уже згодом під час концертів сотні людей зізнавалися мені,  що саме ця пісня у моєму виконанні переконала їх зробити вибір на користь незалежної України… Я завжди кажу:  співак може зробити те, про що політик тільки мріє…

— Скоро буде рік, як ви, вчетверте ставши народним депутатом, повернулися у велику політику…

— А я з неї не виходила, адже політика – це і громадські ініціативи, і моя волонтерська робота. Зрештою, я вважаю, що кожен, хто творить український культурний простір, і є найдалекогляднішими, найгуманнішими політиками для своєї держави. Я знаю і те, яким непопулярним у народі є нині наш парламент – до цього доклали “зусиль” чимало депутатів,  проте розумію, що повинні бути люди, які б просто “закатували рукава” і бралися до роботи…

Оксана Білозір з українськими бійцями.

— Із волонтерством для АТО та допомогою у визволенні полонених, я так розумію, та ж історія: ви теж просто закатали рукава і взялися до роботи, розуміючи, що це треба зробити…

— Я не шукала такої нагоди — миротворча робота сама мене знайшла у непростий для України час. Запропонували мою кандидатуру як публічної та відомої особи для перемовин у звільненні заручників, і я, розуміючи, що можу реально чимсь допомогти, погодилася… Я знаю, як важливо бути поруч там, де важко. Я ж свого часу двічі побувала в Афганістані, коли там точилася війна. Так, я — учасник бойових дій в Афганістані, нагороджена чотирма медалями. “Бойове хрещення” пройшла ще в  далекі радянські часи, коли піснею підтримувала дух молодих воїнів, не знаючи, що за кілька десятиліть мені доведеться витягати з полону і повертати додому їхніх синів…

Я не з розповідей чи з кіно знала насправді, що таке війна, але не могла припустити, що така війна, і то набагато жорстокіша, гібридна, може бути в Україні, навіть у найстрашніших снах не могла уявити, що рятуватиму полонених на Донбасі… Я займалася пошуком наших військовополонених і процесом переговорів. Моя присутність на перемовинах була як гарантія їх мирного вирішення. Бо коли з обох боків присутні до ста людей із автоматами, статися може будь-що… Коли я приїжджала, не було ніяких провокацій.

— Не було — чисто по-людськи — страшно?

— Мене часто запитували, чи не було страшно, та й узагалі, чи жіноча це справа — бути на війні. Кажу, що жіноча, — тому що хтось має лікувати рани, хтось має тамувати біль, хтось має допомагати вийти на волю…  А щодо того, чи не страшно, — ми всі під Богом ходимо, Йому дякую, що вберіг… Та й як можна було боятися за себе, коли вивозиш пораненого-покаліченого хлопця (а обміном полонених ми почали займатися у липні 2014-го, у розпал найкривавіших боїв), а у нього ж іще навіть вусів немає — тільки пушок… Боялася тільки, що не довеземо… Тому, як би не було страшно, знала, що треба їхати, бо твоя присутність — мотивація для людей, які опинилися в таких складних умовах. Мотивація вижити. Знак, що не страшно. Доказ, що їх розуміють і  підтримують… Сьогодні ми всі на війні і ми всі воїни, незалежно від того, що робимо і де перебуваємо.

— Ви — митець, який має чітку громадянську позицію, а як ставитеся до “голубєй міра внє палітіки”,  які регулярно виступають у Росії?  

— Я не можу коментувати їхню позицію. Це — їхній вибір, і вони з ним будуть жити. За кожен вчинок кожна людина відповідає сама. Чи має бути мистецтво поза політикою? Давайте говорити не про мистецтво, а культуру. Культура — це рівень інтелекту, це мораль, і,  як би пафосно це не звучало, Бог усе бачить і з кожного з нас спитає…

— В української пісні нині — особлива роль, навіть місія…  Але й відповідальність українських артистів теж дуже висока…

— Українці не співали, бо була зранена душа. Зцілюється душа — з новою силою звучить пісня… Власне, це і бачимо нині: формування нової потужної хвилі української музики. Прикро тільки, що в Україні ще немає відповідної індустрії, спеціальних засобів масової інформації, які б це все ретранслювали.

Війна в культурному просторі триває вже давно, адже російська попса завжди намагалася витіснити творчість інших народів. Нині всі українські телевізійні музичні канали перебувають у приватних руках. І, на жаль, там не завжди розуміють, як треба працювати в умовах російської воєнної агресії проти України.  Тематика музичних каналів сильно фільтрується, адже там засіло потужне політичне лобі, яке працює проти України, проти відродження її культури та нації.  Але українська культура — це те, що єднає нас всіх… Це той місток від душі до душі, який я і прагну побудувати…

Автор: , газета “НОВА”